Біографія у Олександра Дяченка незвичайна - все-таки більшість вітчизняних акторів у творчому плані «домосіди», задовольняються роботою в рідних краях і навіть не намагаються придбати закордонний професійний досвід. Але навіть серед тих, хто все-таки намагається підкорити Голлівуд або кінематографічну Європу, дуже небагато тих, хто за великим рахунком спочатку відбувся як актор за кордоном, а тому вже повернувся до рідних пенатів, щоб здобути популярність у російського глядача. Але з Олександром Дьяченко трапилася саме така історія.
Олександр Дьяченко народився 12 червня 1965 року в Ленінграді в звичайній робітничій сім`ї. Власне, і дитинство у нього було звичайне, радянський. Як великий і фізично розвинений з раннього дитинства дитина (гени предків по батьківській лінії), Олександр активно займався різними видами спорту, серед яких були і хокей, і важка атлетика, і єдиноборства. Влітку, як і більшість радянських дітей, пропадав у різних піонерських таборах, так що з того самого часу зберіг прохолодне ставлення до свого дня народження - в піонертаборах адже тоді дні народження не особливо святкували. Потім, як і більшість нащадків пролетарських сімей, пішов по стопах батька і вступив до Ленінградського електротехнічного інституту імені Ульянова-Леніна.
Але бажання стати актором у Дьяченко було присутнє з дитинства. За спогадами актора, коли він, будучи ще не дуже тямущим в силу віку, дивився по телевізору дитячий фільм «Нахалёнок», він урочисто пообіцяв мамі, що теж буде «нахалёнком». Правда, потім дитячі задумки якось відійшли на другий план: хотілося порадувати батьків, в ЛЕТІ надходили багато з його друзів, рівень театральних ВНЗ Ленінграда того часу Олександра не дуже задовольняв. Але від долі, як відомо, далеко не підеш - в 1990 році Дьяченко випадково зустрівся з режисером зі студії «Беларусьнаучфільм» Владиславом Поповим, який розгледів у молодій людині щось, що змусило його запросити на одну з головних ролей в картину «Захисник», що розповідає про долю повернувся додому після війни в Афганістані радянському хлопця. Картина не мала прокатної долі в ті буремні часи, але для самого Олександра Дяченка це стало багато в чому поверненням до своєї давньої мрії. Правда, пару років після цього він був змушений заробляти собі на життя чим завгодно, тільки не акторством, продавати все що завгодно, як він каже, від майонезу до кольорових металів.
Все змінилося в 1993 році, коли Олександр з туристичною поїздкою побував у США. У порівнянні з тією аж ніяк не спокійним життям, яка була в Росії в тому час, Америка здалася Дьяченко райським місцем, в якому було найголовніше - спокій за самого себе. І він вирішив залишитися в Чикаго і спробувати підкорити Америку. Тим більше, що молодій людині з фактурної зовнішністю практично відразу запропонували роботу фотомоделі. Звичайно, у вищі ешелони модельного бізнесу Дьяченко не пробився, але зароблених за участь у фотосесіях і в рекламних проектах грошей вистачало і на оренду житла, і на прожиток, і на дещо ще. А незабаром він зійшовся з впливовими людьми в спортивних колах, які і запропонували йому роботу по «його профілем». Він став особистим менеджером для багатьох російських хокеїстів, які приїздили в тому час грати в Національній хокейній лізі. Його обов`язки полягали в тому, щоб бути одночасно і перекладачем, і гідом, і допомагати вирішувати побутові проблеми, і так далі, і тому подібне. Успіхи Дьяченко в цій справі були настільки серйозними, що його американські партнери пропонували йому рухатися далі в сфері спортивного менеджменту.
