Привид Опери - феномен маски

Привид опери - феномен маски

привид опери З тих самих пір, коли в Театрі Її Величності вибухом оплесків і стоячими оваціями завершився мюзикл «Привид Опери», критикам і професіоналам не дає спокою феномен цього твору. Як дорогий, але незначний мюзикл міг підкорити всі культурні столиці світу? Як за допомогою одного тільки образу маски кольору слонової кістки «Привид Опери» знайшов безсмертя?

Написаний в 1910 році готичний роман Гастона Леру аж ніяк не претендував на лавровий вінець і безстроковий успіх. Проте, вже через 5 років книга була вперше екранізована. Це було чорно-біле німе кіно, тривалістю трохи більше години, з Нільсом Крісандером в головній ролі. На жаль, фільм безслідно втрачено.

Зате в 1925 році вийшла картина, яку вже сміливо можна називати першою екранізацією роману Гастона Леру. Це був фільм жахів зі зловісним Лоном Чейні в ролі Примари, що влаштувався в катакомбах паризької Опери. Він воістину жахливий, маска не може приховати великі зуби і глибоко посаджені очі, згорілі наполовину волосся і навіть зі спини помітне потворність. Як тут не згадати, забігаючи далеко вперед, пашить здоров`ям і благополуччям Джерарда Батлера з сучасної екранізації!

Далі були «Привид Опери» 1943 року й його ремейк 1962 року народження, підчистити недоліки попередника. Паралельно Привид творить свої чорні справи на театральних підмостках. У 1986 році здійснюється подія, назавжди увійшло в історію світової культури - прем`єра мюзиклу Ендрю Ллойда Уеббера з чудовим і до сих пір не перевершеним Майклом Кроуфордом в ролі Примари.

Мюзикл один за іншим завойовував кращі сцени світу. Його всюди зустрічали на ура. Якби не цей несподіваний і парадоксальний успіх, ажіотаж навколо твору Гастона Леру вже через кілька років зійшов би нанівець. А коли любов публіки до фільмів жахів згасла, про «Привиді Опери» згадували б лише рідкісні любителі.

Лондонська газета «Daily Telegraph» писала: «Прийом, наданий публікою мюзиклу, був незабутнім і дійсно заслуженим, хоча зміст твору - явна нісенітниця» - «я вийшов, що роздирається суперечливими почуттями: захопленням тієї колосальної енергією, яка була витрачена на оформлення вистави, які не скотившись при цьому в абсурдність, і впевненістю, що композитор у ще одній спробі досягти чогось нового, іноді поширює свій музичний дар на область, що лежить за межами його можливостей ». А Клів Барнс з New York Post охарактеризував шоу одним словом, яке стало найвідомішим висловом щодо мюзиклу: «Фантомастічно!».

Ажіотаж навколо «Примари опери» розгорівся з новою силою. В екранізації 1989 року в ролі Еріка знявся Роберт Инглунд, відомий чи не кожному жителю Землю як хоча б раз позбавив сну Фредді Крюгер. Але вже в наступному фільмі, в 1998 році позначилася нова тенденція - Привид відтепер не потворний, акцент - на шарм, містику і чорне чарівність виконавця головної ролі Джуліан Сендз.

У 2004 році вийшла остання на даний момент екранізація «Примари опери». За основи був взяти мюзикл, а не книга. Ендрю Ллойд Веббер, творець мюзиклу, брав участь в роботі над фільмом і відкинув таких акторів, як Джон Траволта і Антоніо Бандерас. Він зупинив свій вибір на Джерард Батлер, вже знайомому глядачам за фільмом «Дракула 2000». Ймовірно, основний упор він зробив на демонічность і шарм, ігноруючи надто пещений для такої ролі зовнішній вигляд актора.

Фільм вийшов красивим і насиченим. У ньому було все, і це все ми десь вже неодноразово бачили раніше. Фільм яскравий, імпульсивний, з порога заявляє про своє право на трон в сотні світових рейтингів. Але від оригіналу «Примари опери» йому дісталося у спадок одна назва.

Так, від театрального мюзиклу не збереглося нічого. Воно і зрозуміло, мало який твір витримує таку реінкарнацію. Та й надмірна голлівудщини з не менш масованим паблісіті зробили свою справу - насиченість обернулася недоладні. Зате по всьому світу з`явилися тисячі нових «прізракоманов», як іменують себе самі шанувальники феномена «Привид Опери». Саме феномена, а не фільму. Ці люди знають напам`ять і екранізації, і мюзикли, і саме літературний твір.

Бути може, цей феномен полягає в комплексі необхідних складових - режисури, сценографії, сюжету, музичного супроводу, вокалу та харизматичності головного героя. Але навіть поверхневий аналіз екранізацій і постановок знайде десяток прикладів, розбивають цю теорію на друзки. Так, з дзвоном легендарної люстри паризької опери розбиваються і інші теорії. До того ж дана сукупність елементів вірна для будь-якого фільму або мюзиклу, а рівних «Привида Опери» немає. Обговоренню цього питання присвячена не одна книга. Та й безліч екранізацій (плюс фільмів, знятих «за мотивами» і телесеріалів) лише демонструє безпорадність режисерів, раз по раз шукають розгадки. Бути може наступна «варіація на тему» розповість більше?

Але навряд чи коли-небудь маска кольору слонової кістки розкриє свій секрет ...